додому Бердичів Чорнобильська катастрофа: бердичівський рахунок ІНФОГРАФІКА

Чорнобильська катастрофа: бердичівський рахунок ІНФОГРАФІКА

130
0

Спочатку ситуацію з аварією партійні та господарські органи влади замовчували. Лише одиниці бердичівлян, що у вечірній та нічний час підпільно слухали передачі іноземних радіостанцій “Голос Америки” та “Свобода”, які в цей час піддавались глушінню (за допомогою т. зв. “глушилок” – радіопередавачів електронних перешкод), отримували хоч якусь інформацію про аварію та її наслідки. Відсутність офіційної інформації та бажання влади приховати, або применшити наслідки аварії, приводили до прийняття подальших свідомо злочинних рішень. Так, 1 травня, коли рівень радіаційного забруднення значно перевищував звичайний та існувала вірогідність радіоактивного зараження, Бердичів відзначив День міжнародної солідарності трудящих традиційним велелюдним парадом на Жовтневій (нині Центральній) площі. Також бердичівлян не було надано рекомендацій щодо захисту своїх осель від радіоактивного пилу. У міськрайонній газеті “Радянський шлях” писали про все: і про авангардну роль комуністів, і про хід посівної кампанії, і про підсумки Всесоюзного комуністичного суботника, присвяченого 116-й річниці з дня народження В.І. Леніна. Але конче потрібна інформація була відсутня.

З часом замовчувати очевидні факти стало неможливо. І центральній владі довелося-таки визнати, що на Чорнобильській АЕС стався потужний вибух. Лише 12 травня у місцевій газеті “Радянський шлях” з’явилась перша згадка про катастрофу – інформація Ради Міністрів СРСР, в якій повідомлялось про аварію та дії по усуненню її наслідків. Працівники швейної фабрики відразу виступили з ініціативою проведення 17 травня 1986 року суботника, зароблені кошти на якому планували передати у фонд відшкодування збитків від аварії та допомогу потерпілим. Їх ініціативу підтримали машинобудівники “Прогресу” та інших підприємствах міста. По результатам суботника швейники перерахували до фонду 8 тис. карбованців, прогресанти – 25 тисяч.

Вагому роль у ліквідації наслідків аварії відіграв особовий склад пожежної частини СДПЧ-9 міста Бердичева. 2 травня у бік Чорнобильської станції за кермом пожежної автодрабини виїхали Адам Татарчук та Олександр Михайлов. 9 травня з Бердичева виїхала основна група пожежників, які виконували на ЧАЕС різноманітні роботи: перевозили людей із зараженої території, чергували на станції. Там бердичівські пожежники працювали до 24 травня, після чого повернулись додому. Всього у ліквідації наслідків пожежі взяли участь 24 бердичівських пожежника, серед яких особливо відзначились Адам Татарчук, Олександр Михайлов, Анатолій Новіцький, Микола Олійник (нагороджений медаллю “За відвагу на пожежі”), Василь Струтовський. Усі вони були нагороджені нагрудним знаком “Кращий працівник пожежної охорони”.

Брали участь у ліквідації аварії і бердичівські військові. На шостий день після аварії два екіпажі на вертольотах МІ-8 військової частини, що дислокувалась у селі Радянське (нині Романівка), підняли по тривозі і десять днів вони буквально зависали над розпеченим реактором, проводячи моніторинг рівня радіації та скидаючи на будівлю ЧАЕС важкі свинцеві стержні. Екіпажі виконували поставлене завдання до тих пір, допоки не отримали небезпечну дозу радіації. З екіпажів цих вертольотів зміг видужати і дожити до другого десятиліття XXI століття лише один – командир екіпажу підполковник Валерій Морозов. Їх замінили інші екіпажі на вертольотах хімічної розвідки Мі-24ХР (спеціалізована модифікація ударного вертольоту Мі-24), які “працювали” з аеродрому під Овручем, де на той час дислокувався авіаційний полк винищувачів-бомбардувальників. Районний центр на північному сході Житомирщини знаходився у безпосередній близькості до 30-кілометрової зони відчуження, тож злітати з цього аеродрому було набагато зручніше, ніж з полкового, у селі Радянському. Екіпажі на вертольотах хімічної розвідки виконували завдання як у самому Чорнобилі, у місті енергетиків Прип’ять, так і в 30-кілометровій зоні відчуження – над територією північних районів Київщини та Житомирщини. Також виконувалися польоти над Чернігівщиною та Гомельською областю Білорусі. Вертольоти здійснювали посадки для забору проб ґрунту, води та опадів у населених пунктах, а також у Рудому лісі, який відомий тим, що після вибуху атомного реактора на ЧАЕС дерева у ньому почервоніли.

У листопаді 1986 року у 30-кілометровій зоні відчуження проводив роботи по ліквідації наслідків аварії особовий склад військової частини 61211 117-ї Гвардійської навчально-танкової дивізії (полк тимчасово розташувався у селищі міського типу Поліське Київської області). Силами військових проводилась дезактивація житлових будівель населених пунктів. У здійсненні робіт були задіяні рота радіаційної розвідки, два батальйони хімічного захисту, інженерно-технічний батальйон, ремонтний взвод, ремонтні майстерні, взвод зв’язку, штаб управління та господарська частина. Була задіяна вся наявна у військовій частині техніка: машини БРДМ-2РХБ (до 10 одиниць), авторозливні станції АРС-14, пересувні ремонтно-хімічні майстерні ПРХМ-3, екскаватори на базі автомобілів “КРАЗ” та ін.

Територія Бердичева не зазнала зараження: за даними інструментальних досліджень працівників Бердичівської санітарно-епідеміологічної станції рівень радіації не перевищував нормативних показників та знаходився у межах 15-19 мкР/год (до аварії фоновий рівень становив 10-12 мкР/год). Наше місто, як і район, не увійшли до переліку місцевостей з підвищеним рівнем радіації. Але через Бердичів проходили шляхи інтенсивного руху транспорту, що міг на своїх колесах “завозити” забруднення. Тому приймались заходи щоб позбутися радіації: усі автошляхи, центральні вулиці змивались водою з поливальних машин декілька разів на день. Але ці роботи проводились без широкого інформування населення.

Замовчування, недомовки з боку влади, недостатність загальної інформації породжували серед бердичівлян чутки про десятикратне перевищення радіаційного фону у місті, підвищений рівень у новобудовах міста та району, на яких використовували будівельні матеріали з північних районів Житомирщини. Щоб запобігти чуткам на початку 1990 року влада змушена була створити спеціальну комісію, яка побувала на новобудовах. Заміри, проведені в новозбудованій школі села Половецьке (батьки боялися відпускати своїх дітей до школи, яка на їх думку “фонить”), дитячому садочку в селі Скраглівка, будівлі школи, що будується у селищі Гришківці, будівлі райвиконкому, інших місцях показали в окремих випадках дещо підвищений рівень радіації (25-27 мкР/год), ніж середній міський. Та все ж він не перевищував норми. У міськрайонній газеті “Радянський шлях” у номері за 24 січня того ж року вперше з’явилась інформація санепідстанції про стан радіації в Бердичеві (маленька замітка у нижньому кутку на першій сторінці).

У наступні після катастрофи роки тисячі бердичівлян пройшли через горнило Чорнобиля – вони працювали у зоні зараження та відселення, виконували роботи по знезараженню територій, експлуатували об’єкти народного господарства, що потрапили у зону безумовного виселення. Брали участь у ліквідації наслідків аварії і виробничники. Так, будівельники машинобудівного заводу “Прогрес” для переселенців із місць радіоактивного забруднення будували нові оселі, об’єкти соціальної інфраструктури у селах Малі Миньки, Базар, Росоховське Народицького району та в місті Малин на Житомирщині. Зв’язківці районного вузла зв’язку працювали в лінійних автозалах Чорнобильського та Народицького районів, забезпечуючи роботу міжміського телефонно-телеграфного зв’язку.

Уряд України впродовж 1990-1993 рр. приймав заходи щодо будівництва об’єктів, пов’язаних із переселенням громадян із територій, які зазнали радіоактивного забруднення. У тому числі переселення із зони безумовного (обов’язкового) відселення у Народицькому районі Житомирської області. Одним із населених пунктів, куди пропонувалось здійснити таке переселення, стало село Озадівка Бердичівського району. До праці залучили будівельників, які розробили проекти на дві сотні нових житлових будинків, і за рік в Озадівці фактично з’явилось ще одне поселення. У 1990-му році до Озадівки переселились люди з Народицького району. Голова місцевого колгоспу Микола Коваль декілька разів їздив у села Народицького району, де проживали постраждалі люди, переконував залишити рідну землю. За наступні 20 років село Озадівка стало для переселенців рідним.

Для дітей жителів села Озадівка та переселенців звели нову школу, у 1995 році зв’язківці встановили в селі новітню на той час автоматичну телефонну станцію. У квітні 2007 року за допомогою посольства Японії та Фонду “Дзвони Чорнобиля” відкрито нове приміщення лікарської амбулаторії, яке оснастили сучасним обладнанням.

Попри значну кількість бердичівлян, які ризикуючи власним здоров’ям працювали над ліквідацією наслідків катастрофи спричиненої невдалим експериментом комуністичної партії, багато з них досі не отримали статус «чорнобильця».

За матеріалами сайту: Мій Бердичів

ЧОРНОБИЛЬ: катастрофа в цифрах (клікабельно)