додому Бердичів Бізнес Молодь непотрібна міському голові або Бердичів очима переселенця

Молодь непотрібна міському голові або Бердичів очима переселенця

525
0

Що може зробити людина за годину? А за день? А за рік? А за чотири терміни керівництва містом? Скільки свого власного часу ви можете безоплатно відати для покладання твердого фундаменту у розвитку міста та країни в цілому?
Життя непередбачувана річ і ніколи не знаєш, кого вона тобі підкине на своєму шляху. Доля звела мене у знайомстві з дуже цікавою особистістю, яка за рік свого перебування у місті надихнула не одну молоду людину, але яка стикнулась із неочікуваною байдужістю муніципальної влади.

Андрій Кузьменко переїхав до нашого міста понад рік назад з міста Донецьк. Вірніше, кілька місяців пожив у Києві, а потім прийняв рішення перебратись до Бердичева. Цей чоловік лише раз був у місті, кілька днів, восени, коли місто буяло осінніми фарбами і воно його вразило своєю красою. Окрім того історія Бердичева розноситься далеко за межі України і, як думав Андрій, це місто саме по собі надихає на втілення творчих задумів. Приїхавши до міста Андрій побачив зовсім іншу картину. Я розумію його, адже чути стільки про культуру міста за межами міста і не побачити її взагалі у Бердичеві, це велике розчарування.

Трохи відступивши від розповіді хочу пояснити, що людина, про яку йде мова, не мала тут жодного друга, жодного впливового можновладця, жодного помічника Лише ідеї та бажання.

За межами міста багато говорять про єврейську історію – в місті немає жодного музею, нічого такого, що зробила міська влада для закріпленні єврейської історії у місті, лише те, що роблять самі старожили у місті, яких, до речі, не так багато лишилось. У Андрія виникла ідея створити «Музей єврейства» і паралельно з цим він починає працювати над організацією «Молодіжного клубу».

По крихтах починає збирати інформацію для музею, ходити до старих євреїв міста та відвідувати синагоги. Люди підтримали цю ініціативу але… пройшло два тижні і по його стопах почали ходити працівники виконкому, робити ту саму роботу. І, о диво, за місяць був «зліплений» «Музей єврейства м. Бердичів». Так як міському голові це потрібно було зробити на багато швидше за активіста, то і музей, відповідно, взагалі ні на що гідне не схожий. Уявляю здивування Андрія таким речам, адже у його розумінні міський голова має діяти спільно з громадою міста та намагатись створити лише краще. Але ж ми то з вами знаємо, що це зовсім не вигідно пану Мазуру, йому аби поставити чергову галочку та відзвітувати на виконкомі.

Далі цікавіше. У Бердичеві починає активно діяти «Молодіжний клуб», молодь підтягується туди, організовує своє дозвілля, запалюється, хоче змінювати себе, людей навкруги і місто. Але і це, як нам з вами відомо, не дуже подобається міському голові, бо все, що відбувається у Бердичеві, має бути під його «Мазурбрендом». Тут з’являється якась людина, невідомо звідки і починає активну громадську діяльність та ще й за ним не стоїть жодна політична сила чи відомий депутат. За період існування було проведено понад сто заходів: молодіжні виїзди, ігри, творчі вечори, концерти, прикрашання міста і… жодного разу це не було висвітлено на місцевому телеканалі, який неодноразово запрошували. До слова сказати, про кількість вбитих, обкурених та зґвалтованих доносять вчасно.

«Молодіжний клуб» активно діє все літо і жодного разу представники влади не виявила власної ініціативи, щодо підтримки активіста. Особливо яскраво, як на мене, це відобразилось на ситуації з виграним грантом. Активісти хотіли створити так званий «Літературний простір» у парку ім. Разумкова (дуже швидко всі згадуємо у якому стані знаходиться цей парк). Суть полягала у встановлені там 4-х книжкових шаф на 4 лав, які б символізували 4-х письменників пов’язаних з містом. Андрій написав грантовий проект і успішно його виграв. Коштів трохи не вистачало і було прийнято рішення звернутись до міського голови за фінансовою підтримкою. Сума була смішною: 20 тисяч гривень. Тим паче, що 13 виділялось уже грантом. Ці кошти ніщо у порівняні з тим, скільки відмивають на укладанні асфальту чи черговому ремонті комунальної будівлі. Кілька місяців перекидали активіста з кабінету в кабінет, звичайний бердичівський пінг-понг: Мазур-Павлішина-Гайченя. Позитивної відповіді так і не стало, від гранду довелось відмовитись.

А тепер про парадоксальність історії в цілому. Є людина, така собі проста людина, зі своїми потребами, бажаннями, ідеями й цілями. Вона приходить до влади і каже: «Я знаю як, я хочу і я можу. Дайте мені можливість зробити». На неї дивляться відкритими очима і хитають головою відмову. У просочених бюрократією і корупцією головах можновладців немає хоч кількох звивин, на яких би була інформація та розуміння, що вони повинні працювати на молодь, що вони будуть будувати майбутнє нашого міста, що вони найбільша цінність, яку ми зараз маємо. Те, що ми вкладемо у них якісну сировину, буде працювати на наше благо у майбутньому. Жоден місцевий держслужбовець, думаю, не задумався над майбутнім нашого міста, бо їх у майбутньому просто не буде. У них є тут і зараз, від них вимагають зробити роботу в цей момент і «по-шапці» вони теж отримають зараз. А майбутнє… та котись воно під три чорти, я не доживу.

P.S. За всю розмову з Андрієм у мене кілька разів стискалось серце від розпачу та сорому. Мені соромно, що у такій освіченій, активній та енергійній людині влада не змогла розгледіти реальний шанс почати змінювати місто. Мені не зрозуміло, з якого місця ростуть очі тих, які щодня б’ють себе у груди та кричать «Ми за Бердичів». Ви не за Бердичів, ви за себе, а тих, хто за Бердичів, ви відправляєте у довічний нокаут. Владо, можливо ти не будеш чекати поки активісти виростуть, будемо абортувати їх змалечку?

b4999ff19da088796154080a56af026fdd3bebe5bb653576c993f1bb5ad852a0 626cb60dbdbded1055b3682835279912ab236fcb45980b8424230cf840b9ea03 7b25523762e77d9129262ad28dc3795648de86ef3233084c6b8326ac0de1bcc3 0f32a95613f30d387332a7dd68f309c9da917758d54ceffdf83e079c4f62c0f1 ea1297228ba97c2e85cfdd027cd07b8dc7cb693af4b8a3835e9857ff90859927 d688213d3cbbdf4cd28d0b35e245a25a55142348359204b71e53d59dcbd3e296