додому Бердичів Гармата бердичівлянина Роди прикривала наших бійців біля Савур-Могили

Гармата бердичівлянина Роди прикривала наших бійців біля Савур-Могили

213
0

З прапорщиком Русланом Родою познайомився в Бердичеві, в пункті постійної дислокації його артилерійської бригади. Добродушний і безжурний Руслан був не проти поговорити. Поступово наша розмова звелася до теми АТО.

– У мене була можливість відмовитися від відрядження в район АТО, все ж таки троє дітей маю. Але я не міг так вчинити. Мої хлопці їдуть, а я залишаюся вдома? Як би я потім їм в очі дивився?

Війна для прапорщика Руслана Роди, на той час командира гармати 2С19 «Мста-С», розпочалася 14 липня 2014-го під Благодатним. Там він вперше потрапив під обстріл. Згодом розвідка повідомила: вогонь вела російська батарея, яка перетнула кордон і облаштувала вогневі позиції на території України. А ще розвідники передали на батарею Роди дані, де саме містяться ті позиції. Кілька днів українці рівняли їх із землею, надто великим було бажання віддячити «братам» за підступний наступ, за обстріл наших позицій.

А потім ми били по колонах, що заходили в Україну. Одного разу, коли накрили змішану колону з танками, по рації почув: «Попрацювали добре – в танків аж башти відлітали». Це вже був початок серпня, – згадує Рода.

Від батареї Роди до Савур-Могили було близько чотирьох кілометрів. Коли почалися бої за висоту, батарея бердичівських артилеристів також брала участь у тих подіях.

– Коли наші вдалися до штурму Савур-Могили, ми вели по ній вогонь, намагаючись викурити звідти противника, – говорить Руслан. – А коли наші зайняли висоту, там стало ще гарячіше: спочатку гатять «орки», а потім, коли вони йдуть на штурм, відпрацьовуємо ми, аби той наступ зірвати. Вся висота була затягнута вогнем, димом і пилом… Не уявляю, як там люди трималися. А якось прибігає комбат: «Давайте швидше, але обережно, щоб не по хлопцях!» Кепсько там було нашим, якщо вже вогонь на себе викликали…

Коли вибухає 152-міліметровий снаряд 2С19, земля під ногами хитається, а коли батарея робить залп, там відбувається щось страшне. Очевидці кажуть, не так страшна 120-міліметрова міна чи навіть «Град», як наші САУ. А тоді, за словами Руслана, коли крили «савурку», лише одна думка була: тільки б наші хлопці витримали, тільки б їх не зачепило. За два тижні потому в селі Петровському, де бердичівські артилеристи дозарядку робили, вони зустрілися з тими, хто вийшов із Савур-Могили, обнялися, як рідні.

– Серпень 2014 року взагалі дуже важкий був, – згадує Рода. – Ми спочатку якось не надто серйозно ставилися до безпілотників. А їх тоді було в небі – гуділи наче бджолиний рій. А коли після аеророзвідки нас почали регулярно накривати, швидко дійшло: щоб залишитись живими необхідно за лічені хвилини змінювати позиції. А ще скажу, що чимало місцевих допомагали противнику – зливали інформацію про наше пересування, місця зупинки. Одного разу ми впіймали 19-річного хлопчину, який намагався порахувати нас і нашу техніку. За це загарбники пообіцяли йому 200 рублів. А хлопець місцевий, з багатодітної сім’ї, він так заробляв – слідкував за нашими підрозділами, за переміщенням, чисельністю. Тому ми й маневрували. Навіть якщо батарея не працювала, регулярно переїжджали з однієї лісосмуги в іншу. Спати тоді доводилося по 2-3 години.

Ще одна цікава історія трапилася з батареєю Роди минулого року на Маріупольському напрямку. Тоді він вже був командиром взводу, але виконував обов’язки командира батареї. Гармаші перебували на відстані, дозволеній режимом перемир’я, в готовності до застосування техніки. Але ж хто не знає, як тією стороною виконуються Мінські угоди?

Одного разу почули звук – начебто десь бензопила працює, – розповідає Руслан. – Це був безпілотник противника. За звуком визначили, що летить невисоко. І хоча тоді був туман, вечірній час, навіть за таких умов помітити батарею було цілком можливо. Щойно він продзижчав над нами, даю команду рушати звідси. Вже коли були в русі, приходить повідомлення: «У вашому районі працює «одноокий». Негайно залишити район». Ми від’їхали кілометри на два, чекаємо, слухаємо, бо квадрокоптер може зависати, а літак працює по колу. За деякий час чуємо – безпілотник рухається в наш бік. Поки він долетів, ми вже були по іншу сторону дороги, майже під селом. За півгодини знову отримуємо повідомлення з даними радіоперехоплення переговорів ворога: «Укропская батарея куда-то делась» – «Искать, она не могла далеко уйти!». Так ми всю ніч грали у кішки-мишки. А зранку надійшло повідомлення: «Одноокий» покинув район, вас не виявили». Тоді ми з полегшенням видихнули.

…Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, медалями та відзнаками Руслан Рода дбайливо зберігає зошит, де ретельно записував дати, час, цілі і витрату боєприпасів. Кожний запис у ньому — це спогади, пережиті відчуття, підтримані підрозділи і, можливо, врятовані життя наших хлопців із тих підрозділів.

Роман ТУРОВЕЦЬ