додому Бердичів Бердичівські незвичні побратими

Бердичівські незвичні побратими

121
0

Проходячи повз, звернув увагу на те, що водій, який здійснював технічне обслуговування автомобіля, поводився з машиною з якоюсь дбайливістю в рухах, ну, як з людиною, якій хочуть допомогти й не завдати непотрібного болю. Поцікавився у старшини ремроти Григорія Коломійця думкою про товариша по службі і почув дуже стислу, але яскраву характеристику: «Таку людину і такого водія іноді шукають, як коштовне каміння. Він просто закоханий у свою роботу».

Через місяць, перебуваючи на автопарковій території частини, знов побачив знайомий «МАЗ» і не впізнав його – тягач виблискував на сонці, як тільки що зійшовши з заводського конвеєру. Та й водія, який змінив спецівку на чисто випрану форму, старшого сержанта Юрія Жирного впізнав не одразу. Здавалося б, звичайний собі солдат, один з багатьох, які проходять службу в лавах Збройних Сил України. Хіба що, дещо сором’язливий у спілкуванні; більше мовчун, ніж активний співрозмовник; з посмішкою, яка викликає довіру. Однак є в його характері риса, що виділяє поміж інших – відношення до служби, вірніше, до своїх безпосередніх обов”язків, які він виконує, як улюблену справу.

Юрій місцевий, родом з села Катеринівка Бердичівського району. Взагалі так склалося, що  його життя від народження до сьогоднішнього дня проходить саме в межах району: школу закінчив у сусідньому селі Швайківка, де згодом працював трактористом у тракторній бригаді і строкову службу у 1997-98 роках проходив в ремонтному батальйоні в/ч 11454, яка розташовувалась у м. Бердичів. А коли в 2014 отримав повістку на війну, знов ж таки, потрапив до військової частини з місцевою «пропискою» – 26 артилерійську бригаду. Він вступив у війну з першою хвилею мобілізації, з тими хлопцями, які зламали імперські амбіції північного російського окупанта щодо нового перерозподілу Української держави.

Капітан Анатолій Попудрибко, на той час командир ремроти, визначив сільського механізатора водієм МТЛБУ. «Металеба» прийшлась Юрію «до рук» і без металевого незадовільного нарікання вірно служила у зоні АТО, виконуючи щоденні завдання, як тягловий коник поні. Однак справжнього мовчазного і вірного друга Юрій зустрів десь через півроку – свого ровесника за віком, але серед машин вже сивовусого діда, міцного й потужного діда «МАЗа». Сів за баранку потужного тягача, глянув з висоти кабіни на мокру від триденного дощу розмоклу землю і зрозумів – це механічне продовження його самого. Разом вони подолали не одну сотню кілометрів атошних доріг, їх фари вихвачували нічні силуети сепарських блокпостів, а вибухи артилерійських снарядів зливалися з ревом автомобільного двигуна. Вони доставляли військову техніку з мирної землі на посічену уламками землю українського сходу, вивозили потребуючі заводського ремонту машини із зони бойових дій, моталися між позиціями підрозділів, як власної бригад, так і 42-ї бригад.

Автомобіль і людина навчились розуміти один одного з натяку: Юрій за одним лише «настроєм» тягача знає, який саме агрегат автомобіля і коли потребує автослюсарного втручання. У відповідь «МАЗ», за весь період служби на ньому Юрія, ні разу не зламався у польових умовах, адже друзі не мають права підводити один одного у лихий час випробувань. Тому Юрій Васильович прийняв рішення, що поки триває війна, він з армії не піде, а, вірніше сказати, не покине побратима одного ділити тяготи і важкості армійської служби. А для власної впевненості він вже другий контракт поспіль підписує не на якихось там шість місяців, а на повнокровні три роки.

Ось з такими незвичними побратимами довелось мені зустрітись на теренах служби у 26 артилерійській бригаді.

P.S. Коли матеріал вже було віддано у друк, мене відшукав Юрій Жирний і попросив згадати товаришів по службі, які допомагають йому долати робочі проблеми. Це найкращий такелажник старший прапорщик Іван Гаврилюк та автомайстер від Бога сержант Сергій Білик.

Олег КАЛАШНІКОВ,
прес-служба 26 абр