додому Бердичів Бердичівський снайпер Моня розповів свою історію українцям

Бердичівський снайпер Моня розповів свою історію українцям

329
0

На сторінці одного з Інтернет-видань під назвою Восточный Фарватер набирає популярності історія про бердичівлянина, який став справжньою легендою у зоні АТО. Снайпер з позивним Моня, який говорить, що «снайперів бояться і свої і чужі. Особливо, якщо ти не простий снайпер».

Чому Моня? «Бо для єврея це найбільш підходящий позивний. Моню знають усі» – говорить бердичівлянин.
Так, Моня з Бердичева, працював будівельником. Полюбляв мотоцикли. Окрім того брав участь у гонках на автомобілях, власноруч переробив власну «копійку». Після Майдану до чоловіка прийшло прозріння, у той час Моня займався волонтерською діяльністю. В голові прозвучали дзвони, що так жити не можна, і сам відправився у зону АТО. Коли служив на строковій службі подобалась робота снайпера, цьому вчився.
Чоловік говорить про себе, що гарно володіє гвинтівкою, робить те, що може. Але, якщо потрібно, може і з кулемету, і в танк, і водія БМП замінить.
На прикладі робочої гвинтівки має різьблення, всього їх вісім – це кількість влучних пострілів. «Ще вісім потрібно поставити, – говорить Моня, – це ті, котрих пам’ятаю. Можливо, колись, перестану рахувати, одним більше, одним менше. Скільки буде куль, стільки і поїде в Росію «вантаж 200». Бердичівлянин говорить, що не прийшов сюди з ціллю вбивати. Єдине чого він хоче – це захистити Україну.

До Ізраїлю не поїхав
Як і багато бердичівлян-євреїв у Моні є можливість поїхати на постійне місце проживання до Ізраїлю. Якось навіть намагався та в останній момент поїздка зірвалась. Тоді вирішив, що від себе не втечеш і пішов захищати цілісність нашої країни. Не схотів відчувати себе біженцем чи пацюком. Недалеко від зони АТО Моня має близьких та будинок. Так і службу легше проходити. Керівництво просить залишати його тут, на передовій, у зоні АТО.

Про що думає, коли стріляє?
«Дуже часто ні про що, – ділиться емоціями снайпер. – Я зосереджуюсь на пострілі настільки, що не чую вибухів та пострілів поруч, а лише власне дихання та серцебиття. На позиціях російські найманці на нас кричать, погрожують – окопи в 150-метрах один від одного знаходяться, а я їм у відповідь – що тут забули, їдьте додому з миром. Не хочуть. Тоді, коли бачу у приціл такого «загубившогося» питаю, чого тут лазиш. Не захотів у нас по-хорошому взяти квиток та поїхати додому, доводиться вручати насильно. Одна куля, один постріл, і один росіянин їде у цинковій труні додому. Я ще це називаю вимушеною депортацією».

img_6317