додому Бердичів Бердичівляни згадують полеглих Героїв-артилеристів

Бердичівляни згадують полеглих Героїв-артилеристів

47
0

Під час загального шикування біля пам’ятника загиблим героям війни з московським окупантом, військовослужбовці 26 артилерійської бригади згадали своїх побратимів, котрі не повернулись з війни до рідних домівок: молодшого сержанта ПЕТРА ДУБИКА та солдата ОЛЕКСАНДРА СОКОРЧУКА.

Про це повідомляє Прес-служба 26 абр

Віддати шану пам’яті героям до частини завітали їх товариші по службі у протитанковому дивізіоні, друзі дитинства, однокласники.

Попіл минулого стукає у серця живих, нагадує про тих, хто пішов у вічність захищаючи незалежність та свободу України. Вони загинули заради нас, щоб ми жили маючи волю та незалежність.

СОКОРЧУК ОЛЕКСАНДР ВІКТОРОВИЧ

Народився Олександр 3 січня 1988 року у м. Житомир. У 2005 році закінчив 11 класів. Далі, як і в більшості хлопців його віку, була армія, строкова служба з 16 листопада 2006 до 8 листопада 2007 року.

19 березня 2014 року Олександр Сокорчук під час мобілізації був призваний для проходження військової служби до 26 артилерійської бригади на посаду водія автомобільного відділення протитанкового артилерійського дивізіону. А 14 серпня 2014 року унаслідок мінометного обстрілу та відбиття танкової атаки військовослужбовець загинув. Причиною смерті стало вогнепальне осколкове поранення черевної порожнини.

Поховали загиблого 20 серпня 2014 року у селі Старий Солотвин Бердичівського району.

Горювати за полеглим Героєм залишилася мати Лідія Михайлівна, вітчим Василь Олександрович та молодший братик Михайло.

Відійшовши у вічність, солдат залишив по собі багато світлих спогадів та щиру усмішку, яка жеврітиме у пам’яті тих, хто його знав.

Однокласники згадують: «Саша був дуже вродливим хлопцем, спортсменом. Здебільшого займався футболом, грав у шкільній команді та був найкращим нападником. Сам по натурі скромний і тихий, але в той же час активіст, душа компанії та вірний друг. Завжди за всіх переживав і щиро цікавився життям однокласників навіть після закінчення школи».

Двоюрідна тітка Галина, яка проживає в сусідньому селі Рея, пам’ятає, що Сашко завжди був доброзичливим, ніколи не цурався родичів, цікавився здоров’ям, чи не потрібно чимось допомогти. Починав вітатися з усіма іще здалека.

Товариші по службі теж лише добрими словами згадують Олександра: «Золота людина і добрий бойовий товариш. Завжди в пам’яті постають моменти, як завзято Динамо (такий позивний був у хлопця) ганяв м’яча у вільну хвилину, щоб відволіктись від усіх тих подій…»

Мамі Лідії Михайлівні тяжко, без сліз не може вимовити ані слова. Та все ж пригадує, як її рідний синочок зателефонував напередодні загибелі і сказав: «Матусю, я вирішив, як тільки повернусь додому, то обов’язково одружусь. Тут я зрозумів, що хочу сім’ю і діток…»